Золотий обруч | вистава у Львові

Найближчі покази

Найближчий показ

3 Жовтня · 17:00

Головна сцена

Про виставу

Борис Лятошинський

Золотий обруч

опера на 3 дії

Лібрето Я. Мамонтова за мотивами повісті “Захар Беркут” Івана Франка

До 130-річчя від дня народження композитора

“Золотий обруч” знову повернулася до Львівської опери через 55 років з моменту першої постановки на сцені театру.

Перша постановка опери Бориса Лятошинського з часів відновлення Незалежності України постане у новому та сміливому прочитанні молодої команди.

Режисером “Золотого обруча” став Іван Уривський — один з найяскравіших театральних режисерів України. Разом з диригентом-постановником Іваном Чередніченком – музичним керівником театру та знаним інтерпретатором музики Лятошинського, та сценографкою та художницею костюмів Дарією Білою — Іван Уривський створив оперу, що говорить мовою ХХІ століття.

“Золотий обруч” – це про боротьбу, памʼять і силу єдності. Це опера про кожного з нас – про вибір, гідність і спадкоємність поколінь.

Не пропустіть головну оперну премʼєру сезону!

Це буде масштабно, сучасно. Це – нова історія великої опери.

Генеральний партнер — “Ощадбанк”

За підтримки Фундації Лятошинського, благодійного фонду “Фундація імені Князів Острозьких”

Дія перша

Картина 1

Лекція історії, на якій вивчається достовірність подій, що розгорнулися в повісті «Захар Беркут» Івана Франка. Максим запізнюється і жартує над викладачкою. Сама того не розуміючи, вона перевтілюється у Мавру та пророкує юнакові велике кохання та страждання.

Захоплюючись тим, що відбувається, усі присутні також поступово перевтілюються в героїв повісті Франка та починають наяву бачити події, що там відбувалися.

В аудиторію приходить Тугар Вовк з боярами, які шукають провідника на ведмежі лови. Максим погоджується стати цим провідником, водночас заявляючи Тугару Вовку, що його чекає громадський суд.

Картина 2

Максим і Мирослава, донька Тугара Вовка, залишаються самі. Між юнаком і дівчиною миттєво спалахує кохання. Їхню розмову перериває прихід монголів.

Вони починають чіплятися до Максима і Мирослави. Спалахує бійка. Максим перемагає одного з них, а інші кидаються врозтіч. Цей вчинок ще більше розпалює кохання Мирослави.

Повертається Тугар Вовк з боярами. Як вдячність за врятоване життя доньки, Тугар пропонує Максимові обрати будь-яку нагороду. Той просить руки Мирослави. Втім, боярин розгнівано відмовляє. Він погрожує Максимові, силоміць відводить доньку і йде, залишаючи хлопця спустошеним і приголомшеним.

Дія друга

Картина 3

На майдані збирається громада тухольців. Зібрання відкриває Захар Беркут та оголошує останні події: напад татар, падіння Києва, князівські міжусобиці й попереджає – татари вже на підході.

Також Захар Беркут зазначає, що боярин Тугар Вовк має постати перед судом, адже він порушив права вільних громадян: забирає землі селян, вбиває людей.

Та розмову перериває поява Тугара. Він відмовляється підкоритися рішенням громади, ранить одного з тухольців і, погрожуючи, залишає майдан. Спираючись на давнє право, громада ухвалює: вигнати Тугара з тухольських земель і зруйнувати його садибу. Виконати це рішення доручено Максиму.

Картина 4

Тугар Вовк і Мирослава приходять до табору татар. Він зраджує і князя, і тухольців, яких зневажає, та обіцяє провести монголів через Бескид у землі Арпадів, відкривши їм шлях через Тухлю.

Перед відходом Тугар просить Бурунду залишити Мирославу в таборі. Їй дарують перстень – символ безпеки. Мирослава приголомшена вчинком батька і прагне піти, та її стримує лише його обіцянка не чіпати Максима.

Картина 5

Садиба Тугара Вовка. Під проводом Максима сюди приходить ватага молодих тухольців. Та в будинку нікого – ані Тугара, ані Мирослави. Є тільки вартові. Після перемовин ті переходять на бік тухольців.

Тугар Вовк зʼявляється з татарським загоном. Вибухає нерівна сутичка – гинуть усі: і тухольці, і вартові. Живим залишається лише Максим. За наказом боярина його не вбивають, а беруть у полон.

У момент, коли Максима заковують у кайдани, з’являється Мавра. Вона пророкує Тугару загибель і помсту за кров молодого Беркута. Максима ведуть у неволю. Мавра оплакує загиблих.

Дія третя

Картина 6

Татарський табір. У тиші ночі чути перегукування вартових. Мирослава не спить – її думки линуть до коханого.

Раптом з’являється Тугар Вовк у супроводі полоненого Максима. З подальшої розмови з’ясовується: тухольці завалили вихід із котловини, де розташувався табір татар.

Тугар, як посередник, має передати громаді пропозицію: тухольці відкривають прохід у гори, а татари у відповідь відпускають Максима. Однак сам Максим рішуче протестує проти того, щоб його обмінювали – він не хоче бути знаряддям у чужих домовленостях. Тугар не вірить у щирість юнака і все ж вирушає на перемовини.

Мирослава, маючи власний план порятунку, йде разом із ним.

Картина 7

Печера Дажбога серед скель Зелеменя. Тут зібралися старійшини тухольської громади. Захар Беркут розповідає їм історію свого краю та легенду про Скелю-Сторожа, яка, за переказами, має захистити народ від загрози.

Громада приймає рішення: зруйнувати Сторожа, аби затопити долину й знищити табір нападників. У печеру приходять Мирослава і Тугар Вовк.

Тугар озвучує пропозицію татар: відкрити прохід у гори в обмін на життя Максима. Та Захар категорично відмовляється – він не може зрадити громаду й наражати інші села на небезпеку навіть заради найдорожчого.

Тугар змушений повертатися ні з чим, а Мирослава залишається з тухольцями. Захар приймає її як власну доньку.

Картина завершується молитвою Захара до Дажбога – сонця, покровителя життя.

Картина 8

Татарський табір. Намет Тугара Вовка. Таємно до табору прокрадається Мавра. Вона приносить Максиму перстень, який Мирославі подарував Бурунда, а також жіночий одяг – усе для втечі. Вона попереджає: тухольці ось-ось завалять Сторожа, вода накриє котловину, часу обмаль.

Максим радіє, але він прикутий кайданами. У цей момент заходить Тугар – пригнічений невдачею перемовин.

Максим пропонує йому угоду: виведе татар тухольським шляхом, якщо той звільнить його від кайданів. Тугар погоджується, сподіваючись урятуватися, і поспішає до Бурунди з новиною.

Несподівано лунає жахливий гуркіт – тухольці зруйнували Скелю-Сторожа. Табір охоплює паніка, що дає змогу Максиму втекти. Бурунда, вважаючи Тугара зрадником, убиває його. Вода стрімко заливає долину, татари гинуть.

Картина 9

Табір тухольців на скелястій височині. Татари, охоплені панікою, намагаються вибратися з води, але марно. Розгортається останній бій. У сутичці Максим отримує тяжке поранення. Його рятують і приносять до Захара та Мирослави. На їхніх руках він помирає. Воїни громади схиляють над тілом героя знамено.

Повернення легенди: «Золотий обруч» Бориса Лятошинського у Львівській опері

«Золотий обруч» Бориса Лятошинського – одна з тих українських опер, що з моменту написання довго «жила» в архівах, мовчки очікуючи свого часу. Вперше поставлена у 1930-х, вона майже століття залишалася поза активним репертуаром. І водночас – вражала: сучасною музичною мовою, глибиною, драматизмом.

Це не просто унікальний твір в історії української опери – це голос епохи, що звертається до нас із минулого, аби відповісти на питання сьогодення: Хто ми? За що боремося? Що залишаємо по собі у спадок?

У час, коли українська культура потребує не лише самоутвердження, а й переосмислення, «Золотий обруч» знову зазвучить на сцені Львівської національної опери – з новою силою. Постановка стане першою за часів Незалежності України. Втім, не першою у цих стінах: у 1970-х роках ця опера вже поверталася на львівську сцену після довгого забуття, здобувши тоді високе державне визнання – Шевченківську премію.

Коротке сценічне життя 1930-х

Шлях «Золотого обруча» до слухача був непростим. Роботу над оперою Борис Лятошинський розпочав у середині 1920-х – у добу короткого, але інтенсивного культурного відродження, відомого як період «українізації». За основу лібрето він обрав повість Івана Франка, в якій героїчний міф про боротьбу слов’ян із загарбниками переплітається з глибокою історією кохання, честі, гідності та пошуку національної ідентичності. Лятошинський зумів передати драматичну напругу твору, поєднавши архаїку, фольклор і модерну гармонічну мову. Автором лібрето став театрознавець Яків Мамонтов.

Уперше опера була поставлена 26 березня 1930 року в Одесі під назвою «Захар Беркут». Постановку здійснив режисер Семен Бутовський, диригував Самуїл Столерман, сценографію створила І. Назарова. Спектакль показали кілька разів у другій половині сезону 1929-30 років. Плановане поновлення у наступному сезоні так і не відбулося.

У жовтні 1930-го опера зʼявилася в Києві – вже як «Беркути» (режисер Володимир Манзій, диригент Лев Брагінський, сценограф Олександр Хвостенко-Хвостов). Вона й тут протрималася недовго – з жовтня до грудня, востаннє прозвучавши 28 грудня під орудою самого Лятошинського.

Третьою була Харківська державна опера: у жовтні 1930 року виставу створили режисер Микола Фореггер, диригент Арнольд Маргулян і сценограф Анатоль Петрицький. Та після шести показів її зняли з репертуару. Твір зазнав нищівної критики в пресі – і перша редакція більше не поверталася на сцену.

Згодом композитор змушений був створити московську редакцію – із серйозними ідеологічними правками: прибрав національні особливості, релігійні мотиви, акцентував увагу на класовій боротьбі. У середині 1960-х зʼявилася ще одна – так звана «друга редакція», ініційована головним диригентом Київської опери Костянтином Симеоновим. Але до постановки тоді так і не дійшло.

Львівська версія

Новий шанс «Золотому обручу» дав Львів. У 1966 році до партитури опери Бориса Лятошинського звернувся головний диригент Львівського оперного театру Юрій Луців. Маестро зробив власну редакцію: дещо змінив текст лібрето, вніс скорочення, перестановки – усе це, за його словами, узгоджував із композитором.

Премʼєра опери на сцені театру відбулася у квітні 1970 року. На жаль, Борис Лятошинський вже не зміг побачити та почути її. Диригентом-постановником вистави став Юрій Луців, режисером – Дмитро Смолич, художником-постановником – Євген Лисик.

«Вважаю великою честю, що після такої тривалої перерви саме наш театр повернув на сцену “Золотий обруч”, – зазначав Юрій Луців. – Ми прагнемо бути гідними високого імені свого земляка, який написав “Захара Беркута” – твір надзвичайної сили, пристрасті й патріотизму».

Преса відгукнулася захоплено. У «Вільній Україні» 10 січня 1971 року писали:

«Монументальний музичний твір талановитого композитора, побудований на багатющому фольклорному матеріалі, з блискучим, безперервним розвитком драматичного конфлікту та музичних образів, з чіткою наскрізною музичною дією, симфонізмом, дав можливість Ю. Луціву, Д. Смоличу та Є. Лисику створити спектакль потужних думок і бурхливих пристрастей».

Головні партії у премʼєрних показах виконували: В. Лубʼяний (Захар Беркут), Н. Тичинська (Мирослава), О. Врабель (Тугар Вовк), В. Петренко (Максим), В. Лужецький (Бурунда).

Преса цього періоду рясніє згадками про виставу: журналісти і критики відзначали сміливість театру щодо звернення до «Золотого обруча», роботу постановної групи та рівень виконавського складу зокрема. Окремої похвали отримала сценографія Євгена Лисика. У газеті «Радянська освіта» відзначалося:

«Сценічне середовище спектаклю митець вирішує, відштовхуючись від реалістичного образу Карпат – у всьому їхньому розмаїтті, чудовності. Другий аспект – символічний. Це, власне, сам золотий обруч – найзначніший елемент оформлення оперної вистави.

Він зображений на міжактній завісі в стихії рослинного світу, казкового світу. Саме ідею людської єдності у боротьбі з темними силами робить Євген Лисик домінантою свого вирішення спектаклю. Переважають золотисті, сріблясті, ніжні барвінкові кольори. Символ золотого обруча у живописі Є. Лисика позбавлений конкретно-побутового чи ритуального осмислення. Це не просто цитата з давньословʼянських часів, це сама суть доби, золоте кільце братства, віри людей, їхньої ратної доблесті і доброї волі…».

До січня 1971 року відбулося 20 показів вистави. Газета «Вільне життя» 26 січня 1976 року підсумовувала:

«Прагнення колективу створити яскравий і самобутній спектакль увінчалося успіхом. “Золотий обруч” висунуто на здобуття Державної премії імені Т. Г. Шевченка».

У березні того ж року опера була офіційно відзначена Шевченківською премією в галузі оперно-театрального мистецтва.

Вистава жила на сцені театру до 1990 року – майже 20 років. Ювілейна, сота за рахунком вистава відбулася 1 вересня 1990-го. Опера також звучала у гастрольних поїздках театру – зокрема, у березні 1990 року у Варшаві.

Повернення на сцену

І ось – нове повернення. Через 35 років з цього моменту та через 55 років з моменту першої постановки, «Золотий обруч» знову повертається на сцену Львівської національної опери. Ця постановка стане першою з часів відновлення Незалежності України та постане у новому та сміливому прочитанні молодої амбіційної команди.

Режисером «Золотого обруча» стане Іван Уривський – один з найяскравіших та найвідоміших театральних режисерів сучасної України. Разом з диригентом-постановником Іваном Чередніченком – музичним керівником театру, знаним інтерпретатором музики Лятошинського, та сценографкою, художницею костюмів Дарією Білою – Іван Уривський творить оперу, що говорить мовою ХХІ століття та оживає у час, коли як ніколи потрібні культурні опори.

Відкрити для себе «Золотий обруч» сьогодні – означає побачити одне з найяскравіших облич української опери. Незвичне, глибоке, справжнє. У її серці – вічна історія про свободу, гідність і силу духу. І про те, як залишатися людьми навіть у найтемніші часи.

На основі архівних матеріалів Львівської національної опери та Фундації Лятошинського

Наталя Мендюк,

музикознавиця

Від сцени