Якщо ви прийшли сюди за акуратною схемою жіночої репродуктивної системи, можете одразу закривати зошит і нерви – це вибух, а не підручник з біології. Уявіть: на сцені 7 дівчат із баскетбольним м’ячем, плавальною шапочкою і червоними колготками, а над головами висить голос: «Твої секрети знають усі. А може, вони вже й не секрети?» Все як у сучасному казково-абсурдному сюжеті. Вона ніби починається рядками з народної поетики – «Жила була дівчинка…» – і завершується самокритичним жартом: виявляється, з усіх обіцянок дитинства здійснилася лише одна – вона стала жінкою (та принаймні так стверджує її гінеколог).
Ліза Пустовалова, що грає сувору вчительку фізкультури, зустрічає глядачів ще тоді, коли вони тільки заходять у зал. Ти не встигаєш зручно сісти, а вже відчуваєш себе на уроці. Від неї дістається і дівчатам на сцені, і глядачам у залі. Вона не допитує, а пресує дисципліною, тоном і поглядом. Наставниця тут не пояснює, а створює напругу, в якій сором просто не має шансів сховатися.
І от у цій напрузі, яку задає фізручка ще до початку дії, вистава починає повільно, але впевнено розбирати мій чоловічий комфорт на гвинтики. Не думав, що студентська робота може так методично пройтися по всіх зручних установках у моїй голові. Для мене, як для хлопця, це був майже польовий вихід у terra incognita. Ти сидиш у залі, жартуєш подумки, а потім раптом чуєш історії про те, як тему менструації перетворюють на секретний державний архів. Про це говорять прямо, без евфемізмів і шепоту. І в якийсь момент я ловлю себе на думці: серйозно, у 2026 році це досі табу?
І саме з цієї прямоти народжується головне – простір. Простір для жіночого слова, для історій без моралізаторства і без внутрішнього цензора. Вистава не вчить, вона дозволяє говорити. Кожна акторка має свій вихід, свій нерв, свій шматок правди. Вони не змагаються за увагу, вони її просто беруть. І ти або слухаєш, або тобі незручно. Третього не дано.
Гасло постановки звучить як вирок системі: ми народжуємося з тілами без інструкції. Ми граємо в цю гру, не знаючи правил. І навіть психолог не скаже, де тут гол, а де фол. Все це просто досвід. І раптом стає очевидно, що вся наша секс-освіта в країні існує десь між страшилками з підліткових чатів і порадами тьоті з фейсбуку.
Коли вже здається, що ти звик до рівня відвертості, прилітає блок про небажану вагітність. Окремий шок для мене. Фраза «Яке нове життя, я ще зі старим не розібралася» зависає в повітрі, як удар. Без пафосу, без сліз на замовлення. Просто констатація. І ти розумієш, що за цими словами – реальні історії, а не сценарна драматургія заради ефекту.
Після цієї жорсткості вистава раптом змінює тон. Монолог про «нормальність» – один із найніжніших моментів вечора. Про любов до себе, прийняття свого тіла, життя наодинці з собою без потреби постійно подобатися. І в цьому контрасті він працює ще сильніше. Я сидів і чесно намагався не кліпати занадто часто, щоб ніхто не подумав, що це алергія на пил.
І раптом звучить: «Я хлопець і я ахуєнно страждаю». І це вже не про глибину болю, а про масштаб его. Про ту звичну чоловічу оптику, в якій навіть страждання крутиться навколо нас самих. Світ може валитися, але головний герой все одно я. Вистава звучить як докір цій самозакоханій сліпоті. Бо поки ми ефектно рефлексуємо про свої травми, хтось поруч намагається просто вижити і бути почутою.
На цьому тлі блок про стосунки сприймався інакше. Мені він не завжди був близький. Можливо, тому що дівчата називають мене «вимираючим видом», і я живу в трохи іншій бульбашці. Але навіть там я бачив чесність. Іноді вона болюча, іноді іронічна, іноді відверто зла. І це нормально. Бо ця вистава взагалі не про комфорт, а про чесність.
Усю цю емоційну гойдалку тримає музика. Музичне оформлення – окрема історія. Техно, яке одночасно ніжне й жорстке, стає ще одним персонажем. Авторські пісні звучать як маніфест. Реп Насті я, як людина, що любить жанр, оцінив окремо: техніка, дихання, ритм – усе на місці. Іноді виникає відчуття, ніби ти перебуваєш у кліпі, а не в театрі. Але це працює. Це підсилює, а не відволікає.
І саме в цій музично-емоційній напрузі особливо виразно звучить діалог з Богом у виконанні Олюні Фединої. Феноменальний. Провокація без дешевої сенсації. Розмова про релігію, сексуальність, батьків, провину і прийняття. Там багато сміливості. І багато правди, яку не всі готові слухати.
Фінальний блок із басейном і нав’язливими думками – емоційно гнітючий і дуже точний. Коли голос шепоче, що «всі вже знають», ти раптом згадуєш усі свої підліткові страхи. І стає не по собі.
І тут важливо сказати про форму. Сценографія мінімальна. Майже відсутня. Але ця простота працює на користь. Нічого не ховаєш за декораціями, коли говориш про тіло і сором. Усе оголене – в буквальному й метафоричному сенсі. Саме тому фінальний блок із басейном і нав’язливими думками б’є так точно.
Чи потрібна ця вистава хлопцям? Так. Бо це можливість нарешті перестати жартувати про «те саме» і спробувати зрозуміти, що відчувають дівчата і жінки поруч із нами. Чи легко їх затягнути в театр? Питання. Але якщо ви це читаєте – зберіться і підіть. Хоч би раз.
Я серйозно хочу, щоб подібні роботи стали частиною освітньої системи. Не як моралізаторський урок, а як чесна розмова. Бо поки ми сором’язливо мовчимо, хтось виростає з відчуттям, що з ним «щось не так».
«Sex education. Дівоча версія» – це не лекція і не маніфест заради галочки. Це жива, місцями хаотична, місцями дуже болюча розмова про дорослішання без підручника, про тілесність, сором і право на себе. І якщо після неї вам трохи незручно – значить, вона спрацювала.
Вистава, про яку ви щойно прочитали, у квітні 2026 року братиме участь у престижному міжнародному фестивалі SETKÁNÍ/ENCOUNTER (Брно, Чехія). Проте повного фінансування поїздки наразі немає. Театр «Лава» просить підтримати команду посильним донатом на банку, щоб ця участь стала можливою.
Обговорення
Поки що немає коментарів. Будьте першим!