TOP GIRLS у театрі Лесі для мене не просто ще одна вистава. З неї почалося моє знайомство з сучасним театром. Тому так, саме її я свідомо обрав для першого великого огляду. Не з безпеки, не з класики, не з чогось «зрозумілішого», а з роботи, яка одразу пояснює: театр може не тільки розважати, а ламати, тиснути і змушувати думати тілом.
П’єса Керіл Черчілль давно вийшла за межі «феміністичного тексту». Це історія про успіх і його ціну, про систему, яка дозволяє виграти, але не дозволяє залишитися цілим. Театр Лесі не згладжує ці кути. Навпаки, робить їх ще гострішими.
Перший акт це сенсорний штурм. На сцені курять цигарки. Повітря густіє не лише метафорично. Блимаючий неон б’є по очах, ритм збиває дихання, репліки накладаються одна на одну. Це відчуття перевантаження не випадкове і не декоративне. Тіло реагує швидше за голову. В якийсь момент справді хочеться сховатися під стільчик, бо сцена наступає з усіх боків. І це, як не дивно, працює ідеально.
Цей бенкет жінок з різних епох виглядає спершу як тріумф голосів, але дуже швидко перетворюється на хаос, у якому ніхто нікого не чує. Тут немає гармонії солідарності. Є конкуренція досвідів, болю і виживання. Кожна історія звучить гучно, але разом вони створюють шум, від якого неможливо сховатися.
Другий акт різко змінює температуру. Фантазія закінчується. Починається офіс. Кар’єра. Холодні розмови. Реальність без алегорій. І цей контраст між частинами не просто відчутний, він жорсткий. Ніби тобі показали красивий кошмар, а потім сказали: тепер подивись, як це виглядає щодня.
Марлін у виконанні Наталії Мазур одна з тих ролей, де акторка не просить співчуття і не виправдовується. Це жінка, яка виграла гру, але ціною втрати зв’язку з усім живим навколо. Наталія грає її точно, без демонстративної жорстокості. І від цього ще холодніше.
Трохи по персонажах:
Пані Нідзьо Ісабель Меркулової майже розчиняється на сцені і саме в цьому її прекрасна трагедія. А коли ти чуєш її історію - тіло вкриваєтся сиротами.
Божевільна Грета і Луїз у виконанні Тетяни Фролової це чиста енергія спротиву, інколи гротескна, але дуже впізнавана.
Папеса Йоанна Оксани Цимбаліст іронічна і страшна водночас.
Джойс Таїсії Малахової стоїть на іншому полюсі від Марлін і ця напруга між ними одна з ключових у виставі.
Енджі Анастасії Лісовської болісно зайва в цьому світі і від цього неймовірно точна.
Важливо, що в цій виставі майже неможливо когось «виділити» як кращого. І це комплімент. Акторський ансамбль працює як єдиний організм. Усі на найвищому рівні. Ніхто не провалюється, ніхто не тягне ковдру на себе. Це той випадок, коли сила саме в колективності.
Окремо варто сказати про хлопців, які грають жіночі ролі. Вони не перетворюють це на фарс чи карикатуру. Їхня присутність підкреслює умовність гендерних ролей і додає ще один шар до теми вистави. Їхня сцена оголення одна з наймиліших і найнесподіваніших, які я бачив у театрі. Без провокації заради провокації. Просто людяність.
Музика, створена Володимиром Помірком та Оксаною Цимбаліст, не супроводжує дію, а тисне разом із нею. Це звук перевантаження, звук системи, звук відсутності пауз. Світло Артура Темченка та Євгенія Петрова разом із блимаючим неоном працює на той самий ефект. Сенсорний дискомфорт тут не побічний ефект, а повноцінний інструмент.
Сценографія Олексія Хорошка і костюми Марії Антоняк створюють цілісний, жорсткий простір, у якому режисер Дмитро Захоженко працює дуже впевнено. Камера за сценою, виходи героїв у зал, проєкції емоцій не виглядають трюками. Вони постійно нагадують: дистанції немає. Ти теж у цій системі.
TOP GIRLS у театрі Лесі це не вистава для відпочинку.
Це вистава, з якої починається інший спосіб дивитися театр.
Нервовий, чесний, сучасний.
І саме тому я почав з неї.
Обговорення
Поки що немає коментарів. Будьте першим!