Це вже мій другий підряд огляд на феміністичну виставу. І ні, це не скарга. Світ не розвалився, я не почав боятися слова «гендер», і навіть навпаки: чим більше таких вистав, тим цікавіше дивитися, як театр намагається говорити про сучасний досвід без моралізаторства.
Нова постановка «Милі створіння» у Театрі Лесі, яку поставила німецька режисерка Малін Вікторія Краус, якраз із таких. Це не лекція про фемінізм і не маніфест. Швидше щось між документальним театром, особистими зізнаннями і дуже чесною розмовою про життя, яке не завжди вкладається у красиві соціальні ролі.
Прем’єра вистави відбулася восени 2025 року, і вона одразу заявила про себе як про соціально ангажований театр. У центрі постановки історії жінок, зібрані з документальних інтерв’ю, особистих розмов і досвіду самих акторок. Ці тексти доповнюють цитати з роману Оксани Забужко «Польові дослідження українського сексу» і книги Анні Ерно «Жінка». Такий мікс перетворює виставу на щось близьке до вербатиму, де головна драматургія народжується просто з людських голосів. Огляд вистави «Милі створіння»
І ці голоси звучать дуже по-різному.
Побут як нескінченна петля
Одна з головних тем вистави дивно проста: повторюваність життя.
Ті самі дії. Ті самі очікування. Ті самі ролі, які суспільство пропонує жінкам, часто навіть із добрими намірами.
У виставі це проявляється через дрібні побутові дії: складання речей, домашні ритуали, повторювані рухи. І в якийсь момент починаєш відчувати, що героїні ніби застрягли у циклі. Мов у серіалі, який постійно запускає новий сезон із тим самим сценарієм.
І вся вистава намагається зрозуміти одну просту річ: як із цієї петлі вирватися.
Спойлер. Простих відповідей не буде.
Монологи, які звучать дуже особисто
Серце вистави це монологи акторок. І саме вони працюють найсильніше.
Наприклад, сцена Наталії Мазур про вагітність і роботу в театрі. Про повернення на сцену буквально через кілька тижнів після народження дитини. Це той момент, коли зал різко затихає. Бо ти раптом розумієш, що це не театральна гіпербола, а дуже реальний досвід.
Яна Колодійчук, навпаки, б’є зовсім іншим способом. Її монолог тримається на простій фразі:
«Я не знаю, чого хочу».
І ця розгубленість звучить настільки чесно, що стає майже універсальною. Бо якщо прибрати театральний світло-звук і сцену, це звучить як половина нічних розмов із друзями.
Власне, вся вистава тримається на цьому відчутті документальної щирості. Акторки говорять так, ніби не виконують ролі, а просто продовжують розмову, яку почали ще десь у гримерці.
Чоловік у розмові про фемінізм
У виставі є і чоловічий персонаж. І тут виникає цікава ситуація.
В одному з монологів звучить іронічне спостереження: чому чоловіки притримують двері жінкам, але майже ніколи не роблять цього для інших чоловіків? І ця маленька побутова деталь раптом відкриває цілу дискусію про те, як працюють гендерні ролі, навіть у таких дрібницях.
Це звучить не як звинувачення, а швидше як точне і трохи іронічне спостереження за повсякденністю.
Але загалом чоловіча присутність у виставі виглядає трохи недорозкритою. Якщо вже вводити чоловічий голос у таку розмову, хочеться почути більше саме чоловічого погляду на фемінізм. Його сумнівів, його незручності, можливо навіть його захисних реакцій.
Бо зараз іноді виникає відчуття, що персонаж радше функція, ніж повноцінна позиція. І чесно кажучи, якби цю роль виконувала акторка, загальна драматургія вистави майже не змінилася б.
Будиночок, який стає метафорою
Окрема історія це сценографія. Центральний об’єкт сцени великий картонний будинок, який постійно змінює функцію. Спочатку це просто кімната, потім метафоричний простір, а іноді майданчик для театру тіней. Огляд вистави «Милі створіння»
Є сильний візуальний образ, коли акторки надягають на голови маленькі картонні «будиночки» без вікон і дверей. Символ досить прямий, але працює. Соціальні ролі буквально обмежують поле руху.
Щоправда, сценографія має один практичний мінус. Частина дії відбувається всередині цієї конструкції, і якщо сидіти не по центру залу, половину сцен можна просто не побачити. Театр іноді буває дуже демократичним до ідей, але не до кутів огляду.
Музика, яка працює краще за пояснення
Дуже точно у виставі працює музика. Вона не просто створює атмосферу, а буквально задає емоційний ритм сцен: від напружених моментів до тихих, майже медитативних пауз.
За саунддизайн і музику відповідає Святослав Ілійчук, і саме його композиції формують основну музичну тканину вистави. Лише у кількох моментах звучать інструментальні треки проєкту DONBASGRL, які виступають радше точковими музичними акцентами.
Іноді музика тут робить навіть більше, ніж слова. Після агресивної сцени може раптом з’явитися дуже ніжний момент, і саме музика допомагає цьому переходу не виглядати штучним. У результаті емоції рухаються хвилями: напруга, тиша, знову вибух.
І це працює.
Театр, після якого хочеться говорити
«Милі створіння» не ідеальна вистава. Іноді вона трохи розсипається на окремі сцени, іноді виглядає більше як колаж історій, ніж як цілісна драматургія.
Але в ній є річ, яку дуже складно підробити: відчуття живого досвіду.
Це вистава, після якої не хочеться просто поставити оцінку і піти додому. Хочеться поговорити. Посперечатися. Подумати, що з усього цього тебе зачепило найбільше.
І якщо театр здатен запускати такі розмови, значить він робить свою роботу правильно.
Навіть якщо назва звучить так, ніби зараз буде романтична комедія. (Або якесь переплетіння з “Бідолашними створіннями” Йоргоса Лантімоса)
А отримуєш розмову про свободу, ролі, очікування і життя, яке значно складніше за будь-який сценарій.
Обговорення
Поки що немає коментарів. Будьте першим!